Ти думаєш там сонце гріє, бо там сезон дощів?
Думаєш, що твої мрії там є в реальності?
Що кожен день там свято, бо тут гори сміття? –
Та є різниця між екскурсією і життям.
А кольорова картинка з кінофільму,
Заставляє тебе думати, що там ти будеш вільний,
Просто реальність навколо не схожа на кінофільм,
Та знай, що між чужими, там – ти не будеш своїм.
Немає рідних стін, немає щирих очей,
А ти тримаєш небо і тремтиш як Прометей,
Заради своїх дітей, яким начхати на це,
В них валюта рідніше, ніж мамине лице.
Нема куди повертатись, немає відчуття дому,
Стареньке фото і Skype лікують твою втому,
Ці світи завжди були і будуть незвичними,
Як і біль в твоїх очах – не клич мене!
Приспів:
Не клич мене, твою печаль я пам’ятаю досі
Не клич мене, не залишай в душі свій слід,
Не клич мене, твою печаль на серці словом : «Досить»,
Яке забув сказати я тобі.
Пройдуть роки, здається, не так вже й погано,
Спогади без сліз і ніби затягнулись рани,
Час залікував усе, що було невиліковним,
Пам’ять втомилась, але серце завжди є невтомним.
Нема дороги назад і не забудеш усе,
Нас розділили автостради, мости і шосе
Наші шляхи розійшлись, та в нас дорога одна,
Звідти там де я є, а тебе нема.
Нема тебе, нема, нема чому радіти,
Я залишаюсь тут, ти їдеш на край світу.
Залишені міста, залишені надії,
Ти спробуєш десь там, а ми тут тільки мрії.
Приспів:
Не клич мене, твою печаль я пам’ятаю досі
Не клич мене, не залишай в душі свій слід,
Не клич мене, твою печаль на серці словом : «Досить»,
Яке забув сказати я тобі.